GIP (glucose-dependent insulinotropic polypeptide, глюкозозалежний інсулінотропний поліпептид), гормон з 42 амінокислот. Його виділяють K-клітини дванадцятипалої та проксимальної порожньої кишки у відповідь на їжу, передусім на жири та вуглеводи [1][2]. Разом з GLP-1 він належить до інкретинів: гормонів кишечника, що підсилюють секрецію інсуліну після їжі.
Рецептор і ефекти
GIP зв'язується з рецептором GIPR, який сполучений з G-білком Gs. Рецептор є на β-клітинах підшлункової залози, в адипоцитах, кістковій тканині та окремих ділянках мозку [1][3]. У β-клітинах GIP підсилює секрецію інсуліну лише за підвищеної глюкози, тому сам по собі гіпоглікемії не викликає. В адипоцитах він бере участь у запасанні жирів, а вплив на α-клітини залежить від рівня глюкози: за низького рівня GIP може підвищувати секрецію глюкагону [3][4].
Стабільність у крові
Нативний GIP руйнує фермент DPP-4: він відщеплює два N-кінцеві залишки, і гормон втрачає активність. Період напіввиведення нативного GIP становить кілька хвилин [2][4]. Тому для досліджень створюють аналоги, стійкі до DPP-4 і з жирнокислотним «якорем», що зв'язується з альбуміном.
Чому GIP знову в центрі уваги
Інтерес до GIPR повернувся разом з коагоністами. Тирзепатид діє на GIPR і на рецептор GLP-1 одночасно, і в порівняльному дослідженні фази 3 він перевершив семаглутид за зниженням HbA1c і маси тіла [6]. Чи основний внесок дає саме GIPR, досі обговорюють: частина робіт пов'язує ефект з агонізмом, частина з антагонізмом рецептора [3][5].
Довідковий матеріал. Не медична порада. Згадані молекули призначені лише для лабораторних досліджень (RUO).
Дивіться також: GLP-1, глюкагон, порівняння трьох осей.